Обіцяної Кабміном масштабної приватизації в 2015 році вже не буде – це офіційно визнали і Арсеній Яценюк, і Айварас Абромавічус. Замість цього знову будуть «політичні консультації».
«Державні компанії – як хворий пацієнт, який потребує НЕ маленької пігулки, а серйозної терапії. Серйозна терапія – це приватизація та дуже жорсткі стандарти управління тими компаніями, які залишаться у державному переліку стратегічних підприємств. Наша пропозиція – це єдиний центр у форматі холдингової компанії або компанії з управління активами», – говорить міністр економічного розвитку України Айварас Абромавічус.
Шкода, що пан міністр економіки оперує навколомедичною термінологією в той час, коли весь бізнес – український та іноземний – чекає від нього професійних економічних тез.
Що таке «політичні консультації» з питання приватизації?
Це коли з одного боку пан Абромавічус говорить про те, що не можна допускати до приватизації в Україні українських олігархів, тому що, мовляв «вони вже взяли участь», а з іншого боку – прес-служба цитує його слова про те, як складно і практично неможливо управляти державними підприємствами, тому що велика частина керівництва цих ДП – ставленики українських фінансово-промислових груп. Яценюк і Абромавічус затягують процеси публічної приватизації, даючи тим самим олігархам можливість продовжувати виводити активи і гроші через підконтрольний їм менеджмент.
Звичайно, всю непривабливу структуру управління і дерибану держпідприємств можна приховати за патетикою про «терапію», але насправді «пацієнтові» Абромавічуса може допомогти хіба що реанімація.
За підсумками 2014 року збитки тільки НАК «Нафтогаз України» склали 88,4 млрд грн, ще приблизно «мінус» 28 млрд грн напрацювали інші держкомпанії, що входять до ТОП-100. Тільки за перший квартал 2015 року сукупний збиток найбільших держструктур (без урахування «Нафтогазу») збільшився в 2 рази в порівнянні з аналогічним періодом минулого року.
Страшно навіть припустити, що буде за підсумками 2015-го року.
200 мільярдів гривень збитків? 150 мільярдів гривень збитків?
Коли в Угорщині проводилася масова приватизація – в 90-х роках – повний пріоритет отримали іноземні стратегічні інвестори. Вони швидко увійшли в ринок, швидко показали результати – передові технології виробництва і організації праці, експортну орієнтацію. До 1997 року під контролем іноземних інвесторів виявилися більшість ключових галузей – енергетика, телекомунікації, фінансовий сектор.
Теоретично це добре – іноземці, глобальні інвестори, швидкі гроші.
Але це – стратегічна поразка, за яку потрібно буде розраховуватися багатьом наступним поколінням.
Саме так Угорщина втратила національний капітал і зараз її економіка контролюється європейськими та американськими інвесторами.
А за такими інвесторами, звичайно ж, стоїть не угорський інтерес.
Ще пару років тому стратегічним інвестором в нашій країні вважалася Російська Федерація, і в тому числі втрата російського ринку за останні півтора року буквально обвалила український ВВП.
Зараз Україна приймає найважливіше політичне рішення про те, як проводити приватизацію ключових підприємств.
Варіант перший. Можна піти по угорському шляху і вже через кілька років повністю втратити політичну суб’єктність, заробивши гроші тут і зараз.
Коли найбільший банк вашої країни має материнську структуру в Німеччині і високу політичну вагу, його ТОП-менеджмент вирішує, пускати гроші в вашу національну економіку чи ні. Коли електрику виробляє бізнесмен із США – він не буде вести політичний діалог про тарифи. І уряди зможуть приймати скільки завгодно декретів, постанов і рішень, які не матимуть вплив на реальні ринки.
Варіант другий. Можна піти по шляху посилення українського бізнесу і олігархів, але їх політична поведінка непрогнозована, а це ніколи не влаштовує діючу владу.
Пан Абромавічус заявив, що планує обмежити участь українських олігархів в приватизації. Але як? Законом? Окремим списком?
Або, може бути, він говорить про обмеження участі ІСНУЮЧИХ олігархів? Можливо, комусь не дають спокою лаври «Саші Стоматолога», і мова йде про формування нової групи олігархів?
З одного боку, посилення «своїх» великих гравців робить їх залежними від держави і влади. Як не крути, а гуманітарні конвої Ахметова – це розуміння того, що він «прив’язаний» до окупованих територій, має зацікавленість в збереженні там робочої сили і встановлення хоч якоїсь стабільності.
З іншого боку – Ахметов може дозволити собі мати свою політичну позицію і підтримувати на виборах або перевиборах того, кого вважає за потрібним. Навіть «орків» з ДНР.
Те ж саме стосується і всіх інших українських олігархів або тих, хто себе таким вважає. Владі доведеться з ними домовлятися. І саме здатність домовлятися в своїй країні – це серйозний запобіжник від перетворення в бананову республіку.
А ось з паном Абромавічус домовлятися не потрібно. Якщо його звільнити – він збере валізу і поїде. Тому що це не його країна. Саме цим погана ідея призначати іноземців на високі політичні посади в Україні.
Особисто я прихильник стратегії економічної суверенності – найважливіші галузі повинен контролювати національний капітал, національний бізнес, орієнтований на розвиток цієї конкретної держави. Правильно, щоб в Україні заробляли в першу чергу українські бізнесмени.
Стратегічно в інтересах держави – свідомо і поступово формувати економічну серцевину: зберегти певний контроль за стратегічними об’єктами, врівноважити чинники політичного впливу, не допустити монополій і якихось політичних перекосів, вирощувати свої кадри.
Так, це політичні ризики, але це українські ризики, ризики, якими можна управляти хоча б в якійсь мірі.
Джерело: Пігулки від приватизації. У чиїх інтересах знову заблокувати продаж збиткових держпідприємств? Блог Сергія Носенка на Lb.ua