Я вирішив взяти участь у президентській кампанії. Вже кілька днів поспіль я тільки тим і займаюся, що відповідаю на одне й те саме питання: «НАВІЩО?». Питання логічне. Відповідь у мене є.
Останній раз я переживав такі сильні почуття в лютому 2014-го, коли повернувся в охоплений вогнем і димом рідний Києв. Тоді після лихоліття з’явилася надія, драйв.
В 14-му році ми всі довірили країну політикам, які, м’яко кажучи, не впоралися із завданням, тягар лідерства виявився їм не під силу. Тому бажання довіряти старому істеблішменту цього разу, в 2019-му, немає жодного.
Чому я вирішив взяти участь у президентських виборах?
ПО-ПЕРШЕ, мені нестерпно слухати цю нескінченну соціалістичну пропаганду і риторику. Підвищення пенсій, зниження тарифів, підвищення зарплат, штрафи, субсидії, дотації. Це совок і ознаки комунізму. Нікто чомусь не говорить, що спочатку потрібно, щоб такі як я придумали бізнес, побудували його, створили робочі місця, заробили, заплатили податки і тільки потім за рахунок цих податків можна буде підняти пенсії, зарплати, стипендії і все інше.
Якщо не змінити модель мислення, то ви можете хоч 10 раз міняти місцями Ваню, Маню і ще якогось викопного політика, але це не приведе вас до нового результату.
І якщо на політичному полі немає жодного осудного ліберала або правого політика – значить то буду я.
ВО-ДРУГЕ, я не бачу реальної конкуренції ідей. Ключові кандидати – це примари радянських генсеків або чиновників 90-х зі своїми звичними кон’юнктурними міркуваннями і чиношануванням.
Провелі соціологію, дізналися, що людей хвилюють високі тарифи – і давай писати на бордах: «знизити тарифи!» Ваші тарифи – це чистої води корупція, яка отруює все навколо.
Політики повинні створювати такі умови, в рамках яких бізнес буде генерувати більше прибутку, підвищувати зарплати і податкові відрахування, і за рахунок підвищення рівня доходів середньостатистичний українець зможе платити за тарифами без особливих проблем.
Політики повинні прийняти закони, що відповідають сьогоднішнім і завтрашнім викликам, а не «працювати на вчора»; повинні скоротити величезну кількість непотрібних чиновників, прокурорів, наглядачів і всіх інших.
Хоча… Ні, ви можете знизити тарифи, але тоді ви дуже скоро підете слідом за венесуельським генсеком.
Ви не кажите про те, що чим менше держава бере участь в економіці – тим краще в економіки виходить. Ви не кажите про скасування посад та функцій, які породжують корупцію, а обіцяєте всім посади. Ви не говорите про те, що таким як я не потрібно допомагати – нам достатньо просто не заважати.
Якщо ви не говорите про це – значить, про це буду говорити я.
ПО-ТРЕТЄ – я проти цього нескінченного культивування бідності. Землю продавати не можна, штрафи платити треба, потрібно отримувати нескінченні ліцензії, дозволи. Це знову совок.
Але коли так було на початку 90-х, коли я починав бізнес, це було зрозуміло і можна пояснити. Чому в 2019 році в Україні не можна продавати землю? Це що таке? Країна по вуха в боргах, ми стриножено як кінь, практично поставлені на коліна, але, виходить рятувати себе не можна? Де українські банки, українські виробники, де фондовий ринок, інвестиції?
Коли ми будемо обговорювати це питання?
ПО-ЧЕТВЕРТЕ – країна ще не відійшла від спадщини рад з їх переписуванням історії, глузуванням над українською мовою і культурою, мільйонами жертв – а ви знову йдете в якийсь наддержавний союз, цього разу – в ЄС. Не хочу вас засмучувати, але просунуті країни звідти якраз йдуть. Або ви думаєте, що в ЄС добрі дядечки сидять, готові нам все дати безкоштовно? Як показує практика, їм потрібні наші робочі руки і наш ринок, інше викликає тільки «глибоке занепокоєння».
Я розумію, що величезна кількість грантових організацій в Україні лобіюють певні закони, тренди, піарять або труять потрібних або непотрібних людей відповідно, але де, власне, український інтерес? Чому під цю дудку знищується національний капітал – основа будь-якої держави? Так-так, я не помилився. Основа держави – це не шаровари і солодкі пісні про братську любов, а добробут громадян, їх загальний економічний інтерес.
Раніше ви їздили на поклон до Москви, тепер – в Брюссель? У чому різниця? І там, і там на Україну всім наплювати. Може досить вже комусь підкорятися і когось копіювати, закликати міжнародних «експертів», посипати голову попелом і скаржитися на весь світ? Слабких не любить і не поважає ніхто. Поважають сильних і успішних.
Ви не готові про це говорити? Окей, я буду про це говорити.
І ПО-П’ЯТЕ. Мені не подобається, коли для формування бачення майбутнього потрібно спиратися на якісь манускрипти, викопні джерела, середньовічні черепки тощо. Пройде десяток років і поруч з людьми вулицями ходитимуть роботи, а політ на Марс стане цілком очевидною процедурою.
Швидкість еволюції людства є такою, що потрібно дивитися вперед, щоб нічого не пропустити, а ви дивитесь назад.
В Україні замість розмови про те, як вибиратися з бідності, населенню згодовують гримучу суміш лівацького і релігійного міфів.
Але є ж й інші люди. Є люди, що створюють завтра, є люди, які вичавили з себе рабів затхлої совкової бюрократії, люди, що створюють новий бізнес і шедеври мистецтва.
Зараз моя мета – об’єднатися з ними. Я знаю, що нас небагато – але це не означає, що у нас немає голосу.
Свобода – це моя базова цінність.
Її не можна обмежувати ані під приводом міфу про громадську безпеку, ані під приводом міфу про рівність і братерство. Саме свобода і право заробляти, розпоряджатися плодами своєї праці стоять в основі прогресу.
Хай комуністи і соціалісти всіх мастей, як би вони не називалися і під які б вивіски не ховалися (СРСР, ЄС, тощо) знають – України вони не отримають. З однієї простої причини – ми вільна країна вільних людей і доведемо це справою.
Повний текст моєї передвиборчої програми тут
Якщо ви поділяєте мої цінності і готові приєднатися до нашого руху – реєструйтеся за посиланням: http://bit.ly/2DiSYAe